s
s
s
s
s
s
s

El contenido de esta página requiere una versión más reciente de Adobe Flash Player.

Obtener Adobe Flash Player

Inna Kovalchuk
Nacionalidad:
Ucrania
E-mail:
inkoval@ukr.net
Biografia

Inna Kovalchuk

Ковальчук Інна Георгіївна, киянка, народилася 2 вересня 1965 року, закінчила філологічний факультет КДУ ім. Т.Г.Шевченка (диплом з відзнакою).

Поет, перекладач, літературний критик, автор шести поетичних збірок для дорослих, трьох збірочок віршів для дітей, книги перекладів з болгарської.

Член НСПУ з 2015 року, Асоціації ронделістів України. Лауреат міжнародної літературної премії «Гілка золотого каштана», всеукраїнської літературної премії ім. Василя Мисика. Почесний член Спілки Незалежних Письменників Болгарії (СНПБ). Нагороджена медаллю СНПБ. Кавалер міжнародної літературної нагороди ім. Радко Радкова (Болгарія). Почесний член Спілки письменників Македонії (Битольське літературне коло). Нагороджена плакетом Климента Охридського (Македонія). Лауреат міжнародної літературної премії ім. Клеменса Яницького «Яниціус» (Польща).

Переможець українсько-німецького конкурсу малої прози «Бути людиною». Лауреат міжнародної літературної нагороди ім.Кирила та Мефодія (Болгарія).

Член журі низки літературних премій і конкурсів. Нагороджена орденом святої праведної Анни другого ступеня.

 

Iнна Ковальчук – вірші

* * *

 

Сповите сонце тінню від хреста,

блукає світ між янголом і звіром,

і знову вірші, мов земну офіру,

кладе рука поета на вівтар –

 

за кігті воєн, їх кривавий шал,

за юнь, закриту віком домовини,

за повінь болю і сльозу невинну,

за лик гріха в свічаді часоплину

болить, болить поетова душа…

 * * *

 

кричи, кричи нестримано і лунко,

кричи хореєм,

ямбом з-під пера –

вона триває, нескінченна гра,

в якій раптово чуєш за цілунком

рожево-жовте божевілля Мунка

і торопієш… час

насмішкувато плине

ранковим світом та й вечірнім теж,

і так, що це не завжди розбереш,

у кондуїт записує провини

солона мудрість Бога і дитини…

 * * *

 

Вечірній смерк, зорі багряна титла,

застиглий місяць мов старечий перст –

чия сорочка маками розквітла,

чий добрий кінь без вершника хропе?

 

Тече, тече печалі тиха повінь,

звітують смерті зморені свати –

чия любов намисто празникове

разком кривавим кине під хрести?

 

Сльотавий грудень. Східна Україна.

У силу входить двадцять перший вік,

і сняться очі зболені вдовині

отим, які не винні, що живі…

 * * *

 

Уже відчув напевне кожен третій,

як важко нині час пульсує в скронях,

бо котрий день сочиться в Інтернеті

невинна кров на перехрестя хронік,

 

а смерть ховає очі в чорні дула,

у сарафані хороводи водить –

середньовіччя раптом оскірнулось

вустами ніби братнього народу…

 * * *

 

Дорога. Осінь.

Стерні полину.

Примовклі села.

Хтось таки наврочив

оту слізьми засіяну війну

побитим болем голосам дівочим.

За рогом день майнув краєчком шат…

Дорога. Осінь.

Верби жовтокрилі.

До неба важко тягнеться душа

холодним димом

власного безсилля.

* * *

 

мав напослідку стільки їй сказати,

а взяв обох невловно у полон

вечірній сад

у присмеркових шатах,

примарно синій,

мов дівочий сон,

 

ховались поміж віття їхні тіні,

щоб вуха не намуляв поговір…

йому – на схід…

у них була віднині

єдина вічність – до ранкових зір…

 * * *

                 

Сидиш на крайці світу,

сам-один,

повз тебе тіні тягнуться без ліку,

немов безсилі коні до води,

мов по весіллі –

стомлені музики,

і там,

де чорний вітер відгуляв,

тобі раптово стане очі в очі

пташино ніжна,

лагідна, співоча,

свавіллям смерті змучена земля,

твоя пречиста

Діва непорочна…

 *  *  *

 

Непогасне осіннє видиво

запалило сади над кручами,

і степи,

де п’ята сусідова

залишила сліди покручені,

 

там дороги складає стосами

і випалює чорні корені

Божий світ

у багаттях осені –

для нового свого сотворення…

 * * *

 

послухай, ще не час, не час,

ще не питали, де ми, хто ми,

хоч тільки вОрони і втома

на стежці, що веде додому,

незмінно зустрічали нас,

не час під роси на спочин,

іще ночами квилять зорі,

війна степи і душі оре,

і янгол, виснажений, хворий,

несе під пахвами мечі,

не час, не час, докіль свята,

загублена у чорнім плині,

вся у димах і баговинні

любов, беззахисна й провинна,

собі витісує хреста…

 *  *  *

 

яка це утома –

щоночі не знати спочину,

впритул відчувати

кривавий туман за плечима,

на мить випливати із виру

тривоги своєї,

і знов зупиняти очима

рядки на дисплеї…

губитися в срібному світлі

нічних витинанок,

нарешті побачити,

як прокидається ранок,

змиває дощами

налипле на вії безсоння,

а потім довірливо сушить

вітри на осонні…

 *  *  *

 

Ідуть безмовно, важко так ідуть,

тече ненависть гаряче крізь рани,

її, чужу, боїться чистий ранок,

тікає полем, голим степом, лісом

у небо, що багряним димом висне

і вітром будить осінь молоду.

 

Мовчить дорога, села і міста,

і той, хто роси веслами розбризкав,

хто сипле круків, як осіннє листя,

на тих, кому дожити вже несила,

на тих, у кого душі скрижаніли,

і тих, кому засніжило вуста…

*  *  *

 

Терпкі шляхи

під цими небесами…

Стискає час недолю до сльози…

А кров на лезі

схлипує так само…

А десь безмовно стогнуть образи…

 

А хтось лихий

іще біди накоїть,

за прапорами приховає ніж,

і знов затягне пісню

про героїв,

яких одвіку зраджують свої ж…

 *  *  *

 

Не плачте…

Синам, під хрестами заснулим,

свої рушники вишиває безсмертя…

Загояться долі, війною роздерті.

Руїна потроху одійде в минуле.

 

А там, на гарячому Сході Європи,

степи ковилою встеляють окопи,

 

туманом бинтують прострелені груди –

ізнову дірявих жилетів удосталь…

І моляться разом пророк і апостол…

І моляться зорі… І моляться люди…

 

І горам, вагітним несходженим плаєм,

вуста наболілі молитва спікає…

 

Лише на перетині часу лихого

навколішки душі стають перед Богом…

 * * *

 

і був туман… і ми в отім тумані,

мов молоці із персів чорних вдів,

чи брудно-білій піні на воді,

поміж світів, зневірені, захланні,

і був туман… і ми в отім тумані…

 

і все ніяк не розуміли, хто ми,

вчепившись у чужих пророків-зайд,

ішли вперед, простуючи назад,

земний народ з важким синдромом втоми,

і все ніяк не розуміли, хто ми…

 

не день – роки, роки в такому стані…

і був туман… і ми в отім тумані…

 * * *

 

Цей жовтень мені відлунив у чужому «the best»,

а що ж залишається:

міряти вулиці кроками,

дивитись крізь осінь, шукати за нею тебе

під сірим хмаринням,

застудженим сонцем окропленим,

 

зв’язати у вузлик нарешті складне і просте,

аби до зими від сльози

вочевидь не розтануло,

і раптом наївно і свято повірити в те,

що ми тут надовго,

під цими нагими каштанами…

 *  *  *

 

Збираю себе по краплині –

лину,

завмираю від важкого відчуття

власної розпорошеності:

не порох поряд, кров,

кров і вино

з виноградної лози любові.

Краплини-пазли наново

малюють мене,

знайомо-незнайому…

Збираю себе, збираю,

зарано душі до раю…

Помолитися,

аби не помилитися,

бо стану собі чужою,

і як тоді жити…

 *  *  *

 

вслухаюся у твоє серце:

поглинає мене його музика,

росте,

розливається,

рятує…

веде бродами через мовчання,

через печалі солоні

до світла,

до весни,

до поезії,

до самої себе…

вслухаюся,

ловлю кожну нову ноту,

лякаюся кожного перепочинку,

бо світ відразу стає порожнім,

немов породілля…

вслухаюся у твоє серце:

до болю,

до знемоги,

назавжди…

 

АВЕ, МІЙ КРЕВНИЙ

                   І

 

Малюю тебе подихом

на тлі свого єства,

малюю веснянками

на щічках долі,

я – деміург нашого світу…

Де ми?

Летимо понад попелом колишнього

Феніксом двоплоті,

дивимося на згарище згори –

дивись, Феніксе, не згори…

 

                   ІІ

 

Загубилася в лабіринті

твоїх обіймів,

губи – перестиглими вишнями…

Перетікаю цілющою отрутою

у твої вени,

тікаю від себе у тебе…

Кровозмішення?

Душезмішення?

Так, мій кревний, так…

 * * *

 

такий ласкавий був почин

безсмертний і безмежний овид

а то лише пішла на лови

печаль яка жадала крові

схрестивши душі мов мечі

 

куди тепер у світ у скит

чи в цю жовтневу зимну осінь

що сіється в ранковій брості

отак притьма полонить простір

і в дар лишає гнилички

 * * *

 

Віддаляється Спас,

у жовтавім легкім листі

нас пробуджена осінь

запрошує на гостину…

Напишу крадькома

і сховаю тихенько в стіл:

«Бережи його, Боже.

У нього душа дитинна».

 

Осінь в очі сяйне

і покаже малярський хист,

посланці тополин

вже застигли в почесній варті…

Шепочу крадькома,

щоб на горе не вчув лихий:

«Бережи його, Боже.

Я знаю, що він того вартий»...

 

ВІДПОЧИВАЙ…

 

Відпочивай… Весняний вільгий вечір,

мов шаль зірчаста, ліг землі на плечі,

і відпливли у сиву порожнечу

тривог човни…

 

А я твоїм подихаю мовчанням,

до снів німих молитвою причалю,

щоб уберіг нас янгол від печалей

і від війни…

 

Жаских заграв уже затихли кроки…

Я поряд, любий, – спи, і ненароком

оцей всевладний богоданий спокій

не віджени…

 * * *

 

Їм добрим сватом стане місто

у золотім строї,

і світ напише в книзі істин,

що стало їх двоє,

 

чи хтось із них збудує стінку,

забувши все знову,

бо чоловік чекає вчинку,

а жінка жде СЛОВА…

 *  *  *

 

Зривався дощ із пригорщі весни,

і вітер гнув гілля квітневе люто,

і падав день,

похмурий і сумний,

під ноги нам –

і каявся за смуток,

 

і визрівало найдивніше з див,

що дарувала ця весняна осінь,

коли на мить,

на роки,

назавжди

моє життя з твоїм переплелося…

 * * *

 

не з безсоння вона

не з пелюстки далекого вирію

із нагого гріха

із мінливого блиску свічад

ти її не прозрів

ти її поміж веснами вимріяв

там де в землю загруз

самотою натомлений час

 

закружляє в тобі

запорошить сліди завірюхою

проросте крізь імлу

виноградними лозами слів

і незчуєшся знов

як всевладно ввійде і задмухає

і несилу твою

і журу

і свічу на столі

 * * *

 

Допоки йде неділя в понеділок –

забудь загати зайвих заборон,

пізнай оту,

яка тобі боліла,

яку вночі жагуче і несміло

передчував то серцем,

то ребром,

знайди її у лютому столітті.

де Божий світ себе не впізнає,

де рвуться долі,

недоладно шиті,

шукай,

лови,

тримай тремтливі ниті,

знайди її,

пізнай, допоки є…

* * *

 

Чи небо позаздрило

радості втіх,

згадало про Юдину зраду

і кинуло тіні на віти святі

мого Гетсиманського саду,

 

чи я помилилась,

чи ти поспішив,

світанки безглуздо розтринькав,

і – все,

тільки вірші навколо душі,

як почет красивої жінки…

 

ЗОРЕПАД

 

Сріблясте мево.

Травень.

Зорепад.

Перга зорі

на сонному ясмині.

Стихія рук.

Вуста шовковоплинні.

Сюрчання зацікавлених цикад.

Ніч у прудкім

полив’янім човні

прямує до причалу понадчасся…

Чи ти насправді,

доле,

відбулася,

чи в самоті намріялась мені?

 * * *        

 

Владна магія спеки

розтоплює місто і мізки –

невимовно безжальна,

немов прокуратор Пілат…

я шукаю свій сон у роках

від самої колиски,

щоб почути тебе

і нарешті торкнутись чола.

Літо плавить серця,

п’є росу з волошкової сині,

співчуває мені,

шепотить нерозважливо: «Кинь…»

я шукаю тебе поміж днів

у сліпучім промінні,

щоб віддати на відкуп

засмаглі липневі думки.

Владна магія літа

малює веснянки, мов бризки,

заціловує місто

на свій неприборканий лад…

я до тебе іду

крізь літа від самої колиски,

щоб зігріти вуста

і нарешті

торкнутись чола…

 *  *  *

 

 

цнотливу жагу освідчення

мордуєш очима слідчого…

на білу магію зустрічі

лягає паморозь відчаю…

 

зарано любові до вирію –

намарно лопоче крилами…

бо стали слова зайвими…

бо стала жага безсилою…

 *  *  *

 

 

вже розумієш: осінь йде на злам,
холодний вітер жовтню сльози витер,
над містом тінь зимового крила,
і тінь від тіні літа у повітрі

 

ще обіймає вулиці туман,
від нього ранок сивий та гривастий,
а вдалині - не втрать її
, тримай!
іде осіння жінка - не сама,
бо поряд з нею тінь од тіні щастя

 

 


 

Desarrollado por: Asesorias Web
s
s
s
s
s
s